Зміни у складі вапняно-цем’янкових розчинів у 2-й половині ХІ ст. Кам’яні храми ХІІ

Зміни у складі вапняно-цем’янкових розчинів у 2-й половині ХІ ст. Кам’яні храми ХІІ – ХІІІ ст.

Могутній поштовх – від дерев’яних та глинобитних будівель до величних кам’яних споруд з передовою на той час будівельною технологією – отримала Київська Русь в кінці Х ст. після прийняття хрещення. Архітектурні пам’ятки періоду Київської Русі Х-ХІІІ ст. виділяються в окремий розділ за специфікою складу будівельних розчинів: застосуванням “цем’янки” – подрібненої керамічної маси в заповнювачі.

Фото 1. Мікроструктура будівельного розчину Десятинної церкви – Х ст. У заповнювачі – лесовий суглинок

Фото 2. Будівельний розчин церкви Спаса на Берестові. Структура заповнювача – лесовий суглинок

У розчинах споруд – Десятинної церкви, Золотих Воріт з Надбрамною церквою Благовіщення, Софійського собору, Михайлівської церкви Видубицького монастиря (первинний об’єм 1070 р.), церкви Спаса на Берестові – цем’янка в заповнювачі принципово відрізнялася від розчинів храмів пізнішого періоду – кінця ХІ – ХІІІ ст. Ми назвали цей заповнювач “спеціальним”, оскільки він за структурою не мав аналогії з плінфою, яка була застосована в конструкціях кладки. Десятинна церква відноситься до найбільш ранніх споруд, де був застосований “спеціальний” заповнювач (фото 1).

За технологічними ознаками своє місце серед ранніх кам’яних храмів ХІ ст. зайняла церква Спаса на Берестові, яку датували ХІІ-м століттям тільки тому, що вона була змурована в техніці «порядової» кладки (фото 2).

В околицях Видубицького монастиря в результаті проведених розкопок, археологам вдалося виявити місце, де за їхніми припущеннями знаходився, так званий, “Красний Двір” Всеволода Ярославовича (1096 рік). Розчини і плінфа, що збереглися на цьому місці, аналогічні розчинам і плінфі 1-го будівельного періоду.

Системні дослідження за спеціально розробленою методикою комплексного хіміко-петрографічного аналізу дали цікаві результати – тип заповнювача (подрібненої кераміки) у вапняному розчині київських храмів почав змінюватися у 2-й половині ХІ ст., коли зросли масштаби кам’яного будівництва у Київській Русі.

Зміни у технології відбувалися поступово в залежності від будівельної школи, прийнятої на конкретному комплексі споруд. У зразках будівельних розчинів пам’яток другої половини XI ст. ми зустрічаємо випадки застосування як «спеціального заповнювача, так і подрібненої плінфи крупнозернистої структури.

Ймовірно, що в умовах зростання масштабів будівництва у Києві накопичувалося багато відходів керамічного виробництва, які почали застосовувати як заповнювач в будівельних розчинах. Цей перехід виразно видно вже в процесі зведення Софійського собору – у будівельному розчині других поверхів і зовнішніх галерей разом з цем’янкою з лесового суглинку все частіше зустрічається подрібнена плінфа з полімінеральних глин.

Фото 3. Мікроструктура розчину прибудови собору у 1088 р. У полі шліфа два уламки цем’янки різної структури – лесова і крупнозерниста каолінова

Фото 4.Будівельний розчин церкви Іоанна Предтечі – Лавра ХІІ ст. У заповнювачі розчину уламки крупнозернистої плінфи

Також цем’янка в розчинах 2-го будівельного періоду Михайлівського собору Видубицького монастиря (1088 р.) – пізнішої прибудови після обрушення апсиди первісного об’єму у 1080 р., складається з суміші лесової цем’янки та подрібненої грубозернистої кераміки, яка за структурою аналогічна плінфі в муруванні церкви (фото 3).

В умовах постійно зростаючих масштабів кам’яного будівництва, нестача “спеціального” заповнювача доповнювалась боєм плінфи|, а згодом відходи плінфи поступово витіснили виробництво лесового заповнювача.

Таким чином, тенденція до застосування “спеціального” заповнювача поступово зникає до кінця XI ст.

У розчинах кам’яних храмів, споруджених на зламі ХІ – ХІІ ст. (комплекс споруд Києво-Печерської Лаври – (кінець ХІ – ХІІІ ст.), Михайлівський Золотоверхий собор (кінець ХІ – ХІІ ст.), церква Богородиці Пирогощі ХІІ ст., Кирилівська церква ХІІІ ст., у розкопах руїн Кловського монастиря ХІІ ст. і ін.) структура цем’янки в заповнювачі зазвичай аналогічна структурі плінфи з мурування відповідної пам’ятки (фото 4).

Фото 5. Мікроструктура розчину Кирилівської церкви

Фото 6. Мікроструктура плінфи Кирилівської церкви

Варто окремо зазначити особливості структури будівельного розчину Кирилівської церкви. яку будували чернігівські князі (кінець ХІІ – ХІІІ ст.). Плінфа виготовлена із залізистого слюдистого суглинку, зустрічається у муруваннях XII-XIII ст. у кам’яних храмах Чернігова. Будівельний розчин – вапняно-цем’янковий, в заповнювачі містить крихту цієї ж плінфи (фото 5, 6).

Будівельний розчин Кирилівської церкви не має аналогії серед кам’яних храмів Древнього Києва.

Слід зазначити, що за межами Древнього Києва ми не зустрічали випадків застосування “спеціального заповнювача”, випаленого з лесового суглинку. У дослідженнях розчинів пам’яток архітектури на території Київської Русі – Чернігова, Переяслава, Княжого Галича, а також зразків із споруд тої доби – Смоленська, Полоцька, Пскова, Софії Новгородської, Херсонесу (від римського до пізньовізантійського періоду і ін.) таких відмінностей між структурою заповнювачів розчинів і структурою плінфи не було. Тому ця особливість залишається характерною тільки для Древнього Києва X – ХI ст. і є додатковим критерієм для уточнення датування періоду побудови пам’ятки того періоду.

Висновки

Витоки технології застосування вапняно-цем’янкових розчинів сягають елліністичної та римської епох. Завезена з Візантії технологія будівництва кам’яних соборів зазнала інтерпретації в Київській Русі з огляду на місцеві умови – види сировини для будівельних матеріалів (глина, вапняк і ін.).

Культура вапняно-цем’янкових розчинів на території України після татаро-монгольського нашестя більше не поновлювалася. Розвиток будівельної технології пішов своїми самобутніми шляхами на території Галицько-Волинського князівства, Подолії, Волині і має свої особливості, залежно від місцевих сировинних матеріалів і традицій.