Features of lime-cement mortars of stone temples of Ancient Kyiv  

“Приизоша из Грек в Киев к самодержавному христолюбицу Владимиру мудрии мастеры, иже искусни бяху создать каменных церквей и палат, с ними же и каменосечцы и прочии делатели”.

Мудрі майстри, про яких згадується в літописі, були майстрами з Візантії.  Вони не тільки зводили перші кам’яні храми Древнього Києва, але й були вчителями і наставниками для наших пращурів, які на той час володіли технікою спорудження глинобитних і дерев’яних будівель.

Характерною особливістю будівельної техніки «від грек»  Х-ХІІІ ст. є мурування із штучно виготовленої керамічної цегли – плінфи на вапняному розчині.

Заповнювачем у вапняному тісті була цем’янка – випалена та подрібнена суміш керамічної крихти та муки, яка надавала будівельному розчину характерного рожевого відтінку різної інтенсивності. Окрім декоративного ефекту цем’янковий розчин отримував ще й гідравлічні властивості.

Структурний аналіз перших зразків розчинів Золотих Воріт виявив

розбіжності в усталеному висновку фахівців, що заповнювачем у вапняному розчині має  бути тільки подрібнена плінфа з мурування стін.

З’ясувалося, що цем’янка в перших кам’яних спорудах Києва Х – ХІ ст. є  спеціально виготовленою домішкою з подрібненого обпаленого лесоподібного суглинку, на якому стоїть Київ.

Фото 1. Мікроструктура плінфи в муруванні Софійського собору ХІ ст.

Фото 2. Мікроструктура заповнювача в мурувальному розчині XI ст.

Різниця в тому, що для виготовлення плінфи в кам’яних спорудах Києва ХI ст. застосовувалися високопластичні масні глини, зпіснені домішкою грубозернистого кварцу (фото 1).

Структура цем’янки в заповнювачі розчинів  свідчить, що для її отримання використовувалися дисперсні лесоподібні суглинки, які через значний вміст розпорошеного каль­циту погано спікаються при випаленні, дають пористий і крихкий черепок невисокої міцності. Безумовно, такий черепок давав в процесі подрібнення багато дрібної пилоподібної фракції, яка особливо покращувала гідравлічні властивості будівельного розчину (фото 2).

Фото 3. Софійський собор. Мікроструктура будівельного розчину ХІ ст.

Аналогічну структуру має цем’янка у заповнювачі будівельних розчинів Десятинної церкви, Золотих воріт, Софій­ського собору, церкви Спаса на Берестові, Михайлівської церкви Видубицького монастиря, тобто, кам’яних споруд періоду Х – ХІ ст. (фото 3).

Мікроструктура цем’янки у вапняних розчинах цих споруд не має нічого спільного з мікроструктурою плінфи з кладки. При цьому характерно, що плінфи вказаних пам’яток мають деякі, більш менш істотні відмінності між собою в складі або в структурі, тоді як будівельні розчини аналогічні – у вапняне тісто додавався один і той же вид дрібнозернистої цем’янки.

Слід зазначити, що пісок, як окремий компонент, в розчин не додавали.

Відсутність у муруваннях храмів плінфи з лесоподібного суглинку  дає нам підставу припустити, що стародавні майстри готували керамічну масу спеціально для приготування заповнювача. Для цього з лесоподібного суглинку формували сирцеві вироби, сушили, обпалювали, подрібнювали і додавали в будівельний розчин. На території Десятинної церкви таку піч свого часу знайшла археолог С. Кілієвич.

Тому ця особливість стала характерною ознакою в процесі дослідження будівельних розчинів кам’яних споруд доби Древнього Києва періоду Х – ХІІІ ст.

Але так було не завжди. Ситуація почала змінюватися у другій половині ХІ ст., коли зросли масштаби кам’яного будівництва у Київській Русі.

Висновок: результати техніко-технологічних досліджень дають  додаткову інформацію для існуючих історико-архітектурних знань про пам’ятку. Це дозволяє  не тільки визначити сучасний стан будівлі, але й  уточнити хронологічні етапи його будівництва, період і ділянки реконструкцій, прибудов, а також визначити первісну технологію історичного  об’єкта.